Фундація імені В’ячеслава Липинського
LYPYNSKY FOUNDATION
home   articles   books   personalities   contact   ARTICLES

 

Ярослав Пеленський

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ ТА ЙОГО ТЕОРІЯ ЕЛІТ

 

В'ячеслав Липинський (1882-1931) був першим українським політичним мислителем, істориком та ідеологом, який систематично і всеохоплююче займався проблемою еліт. Його трактування ролі та функціонування еліт як в українському контексті, так і в порівняльній перспективі являє собою визначний внесок не лише в українську політичну думку, але й у загальну політичну теорію.

Липинський розвинув власну теорію еліт шляхом радикального переходу від демократичної до консервативно-монархічної та корпоративно-системної позиції. Його теорія була також сформульована у час великої української дискусії 1920-х років, яка точилася у зв’язку з центральним питанням — хто повинен нести відповідальність за поразку України в її боротьбі за незалежність 1917-1920 років. Чи цю відповідальність мала нести демократична й соціалістична еліта (головним чином інтелігенція за своїм соціальним складом), яка, згідно з Липинським та його консервативними послідовниками, зазнала болючої поразки в ході революції й державного будівництва через свою нездатність створити сильний національний уряд та мілітарний апарат? (До речі, ця точка зору була пізніше підтримана також інтегральними націоналістами авторитарних переконань). А чи, як стверджували народницькі демократи і соціалісти, основним винуватцем поразки українських змагань за збереження політичної самостійності був сам український народ з його припізненим соціально-політичним розвитком і анархістськими тенденціями?

Як показала дискусія 1920-х років, саме Липинський наважився поставити нелегкі, суттєві питання про українське минуле й сучасне. Власне він відмовився сказати своїм співвітчизникам те, що вони хотіли почути; власне він рахувався з реаліями силової політики, вирішальними аспектами політичного процесу, і, понад усе,— з фундаментальною проблемою взаємовідношення еліт та їхніх суспільств. Своїм проникливим клінічним підходом він торкнувся вразливого нерву української політики.

До моменту появи творів Липинського українські політичні теоретики, які одночасно виконували багато інших функцій у своєму суспільстві, в основному уникали тих спірних питань. Зі зрозумілих причин вони воліли зосереджувати свої зусилля на поточних політичних потребах українського суспільства в рамках уже існуючих імперських держав та на пошуках ідеалістично-утопічного розв'язання проблем, які стояли перед тим суспільством. На відміну від більшості українських політичних мислителів, які застосовували асистемний підхід, Липинський у своєму трактуванні еліт, як і в інших питаннях, намагався стисло представити логічну систему, яка втілювала деякі характерні риси нерухомої догматичної конструкції. Його система являла собою найбільш цілісну політичну доктрину, яку витворила українська політична думка у двадцятому столітті.

Уже в демократичний період розвитку його історичної та політичної думки (з 1902 по 1917 рр.) зацікавлення Липинського проблемою еліти було чітко помітним. Протягом цього періоду, особливо — між 1902-1917 рр. Липинський намагався поєднати прив’язаність до політичної демократії зі своєю оцінкою ролі еліти/еліт (тобто вибраних елементів шляхти), а також з культом/міфом великих особистостей в українській історії. Його ранні публіцистичні твори, такі як Szlachta na Ukrainie ("Шляхта на Україні"), та історичні твори — як Stanislaw Michal Krzyczewski: Z dziejow walki szlachty ukrainskiej w szeregach powstanczych pod wodza Bohdana Chmielnickiego ("Станіслав Михайло Кричевський: з історії боротьби української шляхти в повстанських лавах під проводом Богдана Хмельницького") і його два дослідження під спільною назвою "Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy" ("Два моменти з історії післяреволюційної України"), перше — з підзаголовком "U szczytu potegi" ("На вершині могутності"), друге — "Na przelomie" ("На переломі"), — відображають різні тенденції у його історичній і політичній думці. У своїй останній великій історичній роботі — Україна на переломі (Відень, 1920), ці відмінні між собою тенденції були зведені до фундаментальної дихотомії, що охоплювала культ/міф великої особистості як вирішальної історичнотворчої сили і поняття визначальної ролі еліт в історичному процесі. Цю дихотомію він остаточно розв'язав у своїх Листах до братів-хліборобів, написаних між 1919 і 1926 роками і надрукованих у декількох виданнях, а також, згідно з усними свідченнями, у праці "Теорія правління", завершеній у Берліні 1927 року (місце її збереження невідоме).

У своїй інтерпретації історії Липинський, найправдоподібніше, перебував під впливом культу/міфу великої особистості полковника і командира козацької армії гетьмана Богдана Хмельницького — Станіслава Михайла Кричевського, якому присвятив окремий твір. Ця теорія культу/міфу у модерній історичній думці була розвинена героїчною ("бомбастичною") школою Томаса Карляйля, особливо у його творі, серед інших, On Heroes, Hero-Worship, and the Heroic in History (1841) ("Про героїв, героєпоклоніння і героїчне в історії") та в його біографії пруського короля Фрідріха II Великого. Проте немає жодних прямих свідчень, що Липинський зазнав впливу цієї школи.

Культ/міф великої особистості як історичнотворчої сили був відроджений неоромантичними історичними школами на зламі і впродовж XX століття аж до початку 1930-х років. Найвидатнішою серед них була група істориків, що належала до гуртка Стефана Ґеорґе, серед яких найвідомішим в американському інтелектуальному середовищі став Ернст Кантарович. Цим поетом і його гуртком захоплювалася група українських інтелектуалів на чолі з ідеологічним учнем Липинського і вартим уваги українським істориком міжвоєнної доби — Василем Кучабським (1895-1945 [?]). (Його схвальна оцінка ідей свого учителя відображена у статті "Значіння ідей В'ячеслава Липинського").

Якщо йдеться про прямий вплив на Липинського польських істориків цієї неоромантичної школи, то найбільш очевидним є його посилання на працю Людвіка Кубали (1838-1918) Wojna moskiewska, rok 1654‑1655 (Warszawa, 1910) ("Московська війна 1654-1655 років"), у якій останній трактує постать гетьмана Хмельницького згідно з культом/міфом великої особистості в історії. Крім того, гіпотетично встановлені впливи на Липинського Станіслава Закшевського (1873-1936) і Шимона Ашкеназі (1867-1935).

Героєпоклоніння Липинського перед Кричевським і Хмельницьким вигідно вписувалося до неоромантичного контексту початку XX століття і періоду великого розчарування, що слідувало катастрофі Першої світової війни і поразки України у боротьбі за незалежність у 1917-1920-х роках. Проте в пізніших творах Липинського, особливо у його Листах до братів-хліборобів, неоромантичний і мілітаристичний чи навіть цезаристський культ великої особистості в історії був витіснений соціологічним і політично‑теоретичним підходом до питання про організацію старого і нового суспільств та провідної ролі їхніх відповідних еліт.

Згідно з таким підходом, Липинський відверто відстоював тезу що не "народи" чи маси, а еліти є основними історично- та націєтворчими силами. Це не означає, однак, що інші українські історики і політичні мислителі бодай почасти не усвідомлювали ролі, яку відігравали еліти в історичних процесах. Наприклад, патріарх української народницької історіографії і політики Михайло Грушевський (1866-1934), який завжди наголошував на своїх антиелітарних переконаннях і який послідовно захищав суверенну волю народу, до речі, приписував інтелігенції особливу суспільну роль, що можна вважати однозначним з ідентифікацією її як еліту. У своїй важливій статті "Конституційне питання і українство в Росії", надрукованій під час революції 1905 року, Грушевський, розглядаючи проблему створення представницьких інституцій в Україні і в Російській федеративній державі, стверджував, що інтелігенція не лише відіграватиме особливу роль у соціально-політичній системі, але що їй повинно бути гарантоване визначене число місць у майбутньому територіальному соймі. Крім того, Грушевський постулював, щоправда у дещо надуманий спосіб, що інтелігенція могла б служити корисним, нейтральним і об'єктивним елементом у боротьбі матеріальних інтересів, немов би ця соціальна група не мала своїх власних інтересів.

На противагу до Грушевського Липинський не вдавався до таких аргументів. Він був відвертим прихильником елітарної інтерпретації історії і політики і згідно з таким підходом розвивав свою теорію еліт. Формулюючи цю теорію, він не користувався терміном "еліта", застосовуючи взамін такі поняття, як "національна аристократія", "провідна верства", і "правляча верства", оскільки ці поняття для нього були однозначними зі західноєвропейським теоретичним терміном "еліти". Це засвідчене у його вступі до Листів до братів-хліборобів п. з. "Вступне слово до читачів з ворожих таборів", написаному восени 1926 року, де він специфічно стверджує: "Аристократією... зву я всяку правлячу і провідну в даній добі верству (те, що в західноєвропейській літературі називають тепер 'елітою'), без огляду на її [соціальне] походження."

Липинський, подібно як Карл Маркс і Макс Вебер, був твердо переконаний, що політичні теорії та ідеології перебувають у близькому зв'язку з конкретними потребами соціальних груп та їхніх еліт, які організовують держави зі специфічними формами уряду на означеній території. Згідно з ним, розвиток держави, її здатність до виживання та її виродження залежить від форм її організації. Він розрізняв "активну меншість" — еліти і "пасивну більшість" — маси, стверджуючи, що для того, щоб створити державу, перша повинна здобути владу, оскільки окремі особи і суспільства можуть бути переконані не теоретичними міркуваннями, а лише реальною силою. Кожна нація була створена активною елітою, яка перебрала до своїх рук владу над даним суспільством. З цієї активної еліти, тобто, згідно з формулюванням Липинського,— "національної аристократії", походять лідери й організатори, які є "найкращими у своїй нації". Прикладами "національної аристократії" Липинський вважав лицарів феодальної доби, французьке дворянство в добу абсолютизму, офіцерів Наполеона, пруських юнкерів у час заснування другої німецької імперії, фінансову буржуазію Франції і Сполучених Штатів, російську бюрократію імперського санкт-петербургського періоду, англійську робітничу аристократію у профспілкових організаціях і радянських партійних і державних лідерів. Він також твердив, що кожна соціально-політична система мусить безперервно поповнювати себе, кооптуючи нові еліти з різних класів і груп,— динамічний процес, який він визначив як "постійне відновлення аристократії", що у західній термінології називається кооптацією еліт.

Спираючись на класичну теоретичну модель соціополітичних систем — тобто монархію, аристократію і демократію — Липинський розвинув свою власну теорію трьох методів організації національних еліт і їх циркуляції. Тут зразу ж приходить на думку циклічна теорія еліт, розвинена Вільфредо Парето (1848-1924) протягом двадцятирічного періоду з 1896 по 1916 рік. І хоч Липинський не цитував Парето прямо у своїх Листах до братів-хліборобів, можна припускати, що він був ознайомлений з його теорією еліт та їхньої циркуляції. Типологізацію Липинським трьох національних аристократій/еліт і їхнього кругообігу можна вважати більш вдосконаленим формулюванням дуалістичної концепції циркуляції еліт Парето (тобто "левів" і "лисиць", або консервативно-регресивної й адаптивно-іноваційної). Схожі риси простежуються також між Липинським і Ґаетано Моска (1858-1941), особливо з огляду на застосування ними понять "правляча верства" і "правлячий клас". Знову ж таки, у творах Липинського немає прямих посилань на Москву. Однак Липинський використовував і прямо цитував двох авторів, які застосовували теорії еліт. Першим був Роберт Міхельс (1876-1936), чию багату на ідеї працю про політичні партії п. з. Zur Soziologie des Parteiwesens in der modernen Demokratie (Leipzig, 1911) ("До соціології партійної системи в модерній демократії") Липинський цитував. Другим (і більш впливовим на мислення Липинського) автором був Жорж Сорель (1847-1922), якого Липинський називав "великим французьким синдикалістом і соціологом", "коментатором і континуатором Маркса", "великим ідеологом синдикалізму". (До речі, Сорель використовував теоретичні спостереження Парето і застосовував концепцію "правлячої верстви" у своїх власних теоретичних формулюваннях). Хоча й будучи хронологічно послідовником Парето, Моски і Міхельса, Липинський був на багато ближчий до основних теоретичних дискусій проблеми еліти, що проходили на Заході в період від початку 1950-х аж до 1980-х років.

Липинський розрізняв три методи організації національних еліт, з'ясованих на 232-х сторінках друкованого тексту третьої частини його Листів до братів-хліборобів, п. з. "Про національну аристократію і про три методи її організації: класократію, охлократію і демократію", написані у 1921-1922 роках. (Згодом він доповнив цю тезу новими аргументами у своєму трактаті "Покликання 'Вар'ягів', чи організація хліборобів?" [1925]).

Класократичний (органічний) метод характеризувався правлінням лицарської або військової верстви, яка заробляла на життя з матеріального виробництва і служила моделлю для еліт інших соціальних груп, кожна з яких буда інтегрована у корпоративний монархічний державний порядок. Липинський розглядав Англію ідеальною країною для плекання класократичної системи і функціонування її еліт. Він підтримував це типологічне означення стимулюючим, хоч і суперечливим аналізом зародження англійської класократичної системи, у якій він наголошував на гармонійному і ритмічному балансі функцій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю і революційністю нових соціальних груп. Згідно з Липинським, англійська конституція і англійська парламентська система були кінцевим результатом цього динамічного балансу соціальних сил. У європейському контексті, Липинський розглядав Угорщину, правлену аристократичною елітою, як найкращий і найменш здегенерований зразок класократичної системи; однак Угорщина була також загрожена застоєм, коли вона виявилася нездатною інтегрувати еліти модерних соціальних груп у свою систему. Нарешті, він стверджував, що Сполучені Штати Америки були також засновані англо‑саксонськими класократичними елементами, що встановили себе елітою у ранній республіці і їхня соціополітична система пізніше занепала і трансформувалася у республіканську демократію.

Другий метод організації еліт Липинського і відповідних соціополітичних систем — це охлократія. Згідно з тим "механічним", як його окреслював Липинський, методом, влада виконується не натовпом, а над натовпом і базується на "реальній більшості", тобто на "мовчазній більшості". Охлократична еліта, з її обмеженим інтересом до матеріального виробництва та її нездатністю підтримувати економічну і культурну творчість (творчу діяльність), найкраще окреслюється як до нічого не прив'язана кочова соціальна верства. Згідно з Липинським, члени цієї еліти організовані в залізну, механічну і войовничу формацію (партію), яка мотивована фанатичною вірою (ідеологією) і яка вишколена особливою інтегруючою муштрою, результатом чого є надмірно дисциплінований підхід у боротьбі за владу та її постійну готовність до правління. Охлократична еліта експлуатує пасивність, слабкість і простоту мас і править ними, застосовуючи силу, терор і демагогію. Липинський характеризував охлократію як найпрямолінійнішу, найжорстокішу і найпримітивнішу соціополітичну систему.

Він розрізняв два типи охлократії: історичну, представлену централістськими абсолютистськими державами пізньосередньовічного і ранньомодерного періоду; і сучасну, прикладом якої є комунізм і, дещо пізніше, фашизм. У своїй найбільш розвиненій формі, охлократичний лад існував у передреволюційній Франції, де міцна охлократична монархія зруйнувала класократичні підвалини та стару аристократію, і правила за допомогою нової дворянської аристократії, бюрократії і сильного мілітарного істеблішменту. В ході та після революції, французька охлократична система виродилася і була замінена насамперед революційною охлократією, а опісля — класичною версією демократії.

Згідно з Липинським, найідеальніший, найтривкіший тип охлократичної системи та відповідної їй еліти закорінений у комуністичній Росії. Можна сказати, що трактування Липинським традиційної російської охлократії випереджувало сучасний впливовий підхід до російської соціополітичної системи, її політичної культури і взаємовідносин між її елітою і суспільством. Зокрема оригінальним є його короткий, але блискучий опис, що стосується системних паралелей та історичних аналогій між російським старим режимом і більшовицькою системою і який передбачив пізніші дебати щодо спірних моментів цієї проблеми, віддзеркалені у книзі Річарда Пайпса Russia under the Old Regime (1974) ("Росія під старим режимом") і у твердженнях Олександра Солженіцина.

Але найоригінальнійшим внеском Липинського до аналізу суспільно-політичних систем і функціонування еліт були не лише його винятково рання ідентифікація більшовизму як охлократичної системи і його відповідна типологізація комуністичної партії та її керівництва (1921-1922), але також його блискуче і точне пояснення, сформульоване уже в 1925-1926-х роках, систематичного і структурного співвідношення між комунізмом і фашизмом та, відповідно, українським інтегральним націоналізмом, що зароджувався. Це пояснення вміщене у його статті "W dyskusji о idei" ("В дискусії про ідею"). Вона була написана у формі листа до його колишнього університетського вчителя, професора Владислава Леопольда Яворського, який, за словами Липинського, "навчив [його] принципів права і політичного мислення". Ця стаття появилася у польському консервативному часописі Czas (1 травня 1926) ("Час"). У ній Липинський, у рамках дискусії про аграрну ідеологію, критично оцінював три впливові ідеології того часу — буржуазний лібералізм, комунізм і фашизм — і зіставляв комунізм і фашизм таким чином: "Чи є комунізм хліборобською ідеологією? Чи є хліборобською ідеологією противоставляємий комунізмові 'буржуазний' міщанський лібералізм або інтелігентський так само, як комунізм, лише не соціалістичний, а націоналістичний фашизм? Очевидно — ні...

Передусім, як то Ви, Високоповажаний Пане Професоре, слушно в своїй статті підкреслили, засадничою рисою хліборобської ідеології єсть ірраціоналізм. Ірраціоналізм же цілковито чужий способові думання в рівній мірі як сучасного західноєвропейського ліберала-міщанина, так і борючогося з ним за владу інтелігента або півінтелігента, комуніста чи фашиста. Хлібороб, співпрацюючи й співжиючи з природою, має виразне почуття ріжності й ієрархії всесвіту та присутності у всесвіті невідомих сил, які людина своїм розумом може відчувати, але керувати якими не в стані. Для сучасного 'змашинізованого', коли так можна висловитися, міщанина, й для породженого цією міщанською машиною комуніста чи фашиста ієрархія й ріжність речей та вартостей не існує. Весь світ, а передусім людина, уявляється їхньому думанню в образі однакових щодо свого змісту цифр, з яких розум людський може й повинен творити довільні комбінації. Звідціль ірраціональна, метафізична релігійність і віра в Бога у хлібороба; звідціль раціоналістична вільнодумність і безрелігійність сучасного міщанина; звідціль фанатична в переконанню про свою раціоналістичну, діалектичну 'правду' матеріалістична теорія комунізму й така сама, тільки на націоналізм перелицьована, теорія фашизму. Звідціль врешті заміна релігії й церкви, так в сферах 'буржуазних', як в 'пролетарських' і 'фашистських' новітньою магією: вірою в божеську вмемогутність людського розуму й його чудотворців, що засідають чи то в масонських ложах в Лізі Народів, чи в третім інтернаціоналі й комуністичних 'ячейках', чи врешті в фашизмі.

Далі хлібороб зв'язаний з землею; він найвидатніший представник типу людини осілої. Сучасна культура міщанська, машинова, всі пута осілості нищить. Європейська людність, щораз швидше переходить в стан кочовничий, в стан вічного перекочування з одного міста до другого, з села до фабрики, з одної фабрики до другої і т. д. В ідеології комунізму й фашизму це кочовництво знаходить своє освячення й найвищий вираз. Звідціль зникаючі сьогодні поняття Землі-Батьківщини й патріотизму хлібороба. Звідціль пануючий сьогодні

міщанський, на ліберальній формулі 'самоозначення' опертий, націоналізм, який поняття нації ототожнює з поняттям екстериторіальної акційної спілки, що має свої філії, свої 'меншості' в ріжних землях. Звідціль, врешті, загортаючі щораз ширші круги, комунізм і фашизм, що організують в войовничі орди одірвані од землі маси, споюють їх залізною дисципліною терору, побуджують фанатизмом класової чи національної зненависті й кидають на збурення або підбій останків культури хліборобської осілої.

Міщанин для своїх, від природи одірваних спекуляцій гандльових, промислових, фінансових чи врешті розумових, вимагає якнайширшої політичної свободи. Інтелігент комуніст чи фашист для опановання й проводу сучасних орд мусить душити всяку політичну свободу. Хлібороб і культура хліборобська, займають середину між цими двома протилежними бігунами. Тяжка боротьба хлібороба з природою вимагає поступу, дисципліни, організації; але при цім не може обійтись вона без індивідуальної свободи. Звідціль сучасні 'буржуазні' республіки, що являються виразом вибуявшого лібералізму міщанства. Звідціль комуністичні чи фашистські диктатури революційної інтелігенції, що являються виразом фанатичної нетолеранції людей, живучих з демагогії й гіпнотизування юрби. Звідціль врешті сучасні хитання хлібороба між анархією перших і деспотизмом других, коло втраченого власного пункту рівноваги, яким була для хліборобської ідеології правова, ограничуюча надмірну свободу й сама правом ограничена, оперта на лицарському, але продукуючому осілому хліборобському елементі — монархія.

Ідеологію лібералізму, ідеологію остаточно перемігшої сьогодні, по великій війні, демократії репрезентує міщанство, що керує сучасною капіталістичною машиновою культурою. Протиставляються йому комунізм і фашизм, що керуються нічого не продукуючою, зайнятою виключно політикою й реформуванням світу, революційною інтелігенцією і півінтелігенцією.”

Ці короткі, але проникливі спостереження щодо спорідненості між комунізмом і фашизмом можуть розглядатися як зародкове визначення модерної тоталітарної моделі, яка була розвинена у Сполучених Штатах два або три десятиліття пізніше (наприкінці 1940-х — на початку 1960-х років) Ганною Арендт, Карлом Фрідріхом, Збіґневим Бжезинським, Джоном Армстронґом та іншими.

Розглядаючи методи організації національних еліт, треба згадати й третій, тобто “демократичний” метод, який Липинський окреслював як “хаотичний”. Він далі зазначав, що цей метод спертий на відвертій і необмеженій боротьбі за владу між індивідуалістичними і матеріалістичними соціальними елементами, які були відокремлені від виробництва і військової служби. Такими соціальними верствами, що підтримують демократичну форму правління і стремлять до осягнення статусу правлячої еліти, Липинський вважав комерсантів, фінансистів, інтелігенцію і деякі позатериторіальні групи. У його інтерпретації, усі ці групи не прив’язані до традиційних цінностей і органічних потреб своїх суспільств; вони намагаються правити за допомогою раціоналістичних і уталітарних інтелектуальних лозунгів і методів, а також фінансових маніпуляцій. Виступаючи нібито від імені суверенного народу, вони представляють собою фіктивну більшість, здобуту шляхом штучно організованих виборів під впливом кожночасних спірних проблем і лозунгів, висловлюваних найдемагогічнішою термінологією ("необмежена свобода", "рівність" і "братерство"). Демократичні еліти мають схильність дестабілізувати уже існуючу класократичну систему, що своєю чергою веде до хаосу і падіння старого ладу. Післяреволюційна Франція, Польща, Сполучені Штати Америки його часу і, почасти Мексико служили Липинському конкретними прикладами функціонування демократичної системи та її еліт. Заслуговує на увагу, що Липинський трактував польську "шляхетську демократію" початку новітнього періоду негативно, подібно як і Фрідріх Енгельс.

Лише чотири періоди української історії отримали позитивну оцінку з перспективи теорії класократичної еліти Липинського: (1) Галицько-Волинська Русь; (2) Литовсько-руська держава до моменту включення Української Русі до Польської корони (1569); (3) Епоха Богдана Хмельницького; (4) короткий період Гетьманату Павла Скоропадського (1918).

Згідно з Липинським, у перші два періоди почала утверджуватися класократизація українського суспільства і земельна військова аристократія почала розвиватися в еліту. Однак, після включення українських земель до Польської корони, руська класократична аристократія здемократизувалася і, внаслідок, повністю здеморалізувалася. Третя, і на погляд Липинського, найуспішніша спроба створити класократичне суспільство на українській території відбулося тоді, коли городове козацтво (міські й осілі козаки) не лише створили сильну військову організацію, але й, після успішної революції під проводом Богдана Хмельницького, почали також, у своїй ролі нової національної аристократії, співпрацювати над утворенням спадкового монархічного класократичного ладу в Україні. Останній період української історії — який можна окреслити як класократичний експеримент і який щойно народжувався, тобто Гетьманат Павла Скоропадського (1918) — був надто коротким для розвитку класократичної еліти, яка могла б функціонувати згідно з теоретичними поглядами Липинського.

Дослідження Липинським української історії і політики змусили його визнати декілька принципових вад, що вплинули на спроби реалізації українського державного і національного будівництва. Міркуючи, що еліти є фундаментальним елементом як у боротьбі за українську самостійність, так і в процесі формування нації, він правильно припускав, що без активної участі елітних груп, здатних організувати матеріальну продукцію, бюрократію і збройні сили, українська держава не матиме шансу на відновлення чи побудову і, таким чином, український державний устрій залишиться недорозвиненим, недиференціованим і неструктуралізованим — тобто неповною нацією. Оскільки наділені такими здібностями українці служили протягом століть у державних системах чужинецьких або ворожих держав, що мали імперський центр поза українською етнічною територією, треба вкласти зусиль для інтеграції їх до українського державного будівництва. Отже, українська інтелігенція, яка становить лише услугову еліту, має відігравати важливу, новаторську роль у суспільстві. Але оскільки основна роль інтелігенції у суспільстві обмежена до функцій писання і соціальної риторики, і не включає матеріального виробництва, її внесок у розвиток українських потреб і прагнень є обмеженим. Він, крім того, усвідомлював, що українській інтелігенції притаманна схильність пропонувати літературні програми для роз'язання українських національних проблем. Вважаючи такий підхід трагікомічним і утопічним, він навіть створив відповідний термін "літературна Україна", який саркастично вживав при різних нагодах, таким чином, відкидаючи саму ідею, що політична теорія і практика може засновуватися головно на літературнокультурних уявленнях.

Близько спорідненим до теорії еліт Липинського було його зацікавлення проблемою інституціонального (на противагу до персоналізованого) підходу до української історії і політики. Він зауважував, що різні моделі українських суспільнополітичних систем та партій не мали повністю розвиненої інституційної структури й в українській політиці традиційно домінували шанс і випадок, часто зумовлені майже виключно індивідуальним підходом особистостей, що в українській політичній термінології відоме як "отаманія" чи "отаманщина”. На його думку, цей недолік міг бути виправлений лише шляхом встановлення спадкової, монархічної гетьманської держави в добі Богдана Хмельницького або, у модерний період,— Павла Скоропадського. Щоправда, ця концепція сьогодні не користується популярністю серед переважної більшості українців, і Липинський сам відмовився від неї в останні роки свого життя. Він не взяв також до уваги, що український державний устрій гетьманської держави у XVII і XVIII століттях значною мірою був варіантом не шляхецької демократії, як дехто неточно стверджував, а польської змішаної системи олігархічного періоду І що метод обрання гетьмана та інших офіційних осіб унеможливлював абсолютистсько-монархічну розв'язку.

Змішана система та олігархічна структура українського Гетьманату XVII-XVIII століть не набули повного інституційного завершення та легітимності. Виборчі процедури не були визначені у конституційно кодифікованій формі і часто проводилися неструктуризовано. Гетьман та інші офіційні особи або намагалися втриматися на своїх посадах безконечно, або просто усувалися в наслідок політичного перевороту.

Навіть у модерний період української історії, первісно інституціоналізований і структуралізований політичний процес Української Центральної Ради під час першої фази Української Народної Республіки був замінений отаманщиною періоду Директорії, і ніхто інший як Симон Петлюра — щирий український патріот, який загинув за українську справу, симптоматично вибрав популярний військовий титул "головного отамана". З цього часу аж до сьогоднішнього дня інституційні структури й ідеологічні обґрунтування формулювалися не для інституції або прецеденту кодифікованої традиції, а для особи. Історія модерної української політики рясніє прикладами цієї української схильності до політичного культу отамана, що найкраще відображене у популярних, персоніфікованих визначеннях політичних рухів (мазепинці, петлюрівці, мельниківці, бандерівці, і т. п.), що, до речі, використовується ворогами української справи.

Липинський розглядав відсутність нормалізації українського політичного життя як глибоко закорінену аномалію, оскільки він щиро бажав, щоб українська політика була схожа на інші, тобто ані краща, ані гірша, але нормальна, побудована на територіальній єдності, взаємно узгодженій продуктивній роботі, спільному досвіді службових обов'язків та законно просвіченім власнім інтересі, і заснована не на мріях, а на контекстуальних реаліях відповідних історичних періодів. Моделлю такої політичної системи він вважав традиційну англосаксонську американську державу раннього періоду. У своїх Листах до братів-хліборобів він констатував: "Так... повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття ріжних націй і ріжних класів на території Сполучених Держав. Од своєї метрополії одділились ті Держави не під гаслом націоналістичним (бий Англійців) і не під гаслом соціалістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки — яких би ми не були націй і класів — свою власну Американську державу."



info@lypynskyfoundation.com